Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
Це було в 1974 році. Тобі я був мисливецем-початківцем і проживав в Бутенках. 6 січня близько десятої години зателефонував друг, також мисливець, старший за мене на 15 років і запропонував поїхати на полювання години на 2-3, з собакою (у нього був фокстер’єр на прізвисько Білка). Нам, як заядлим аматорам полювання на норового звіра, були відомі місця постійного проживання борсуків, лисиць, єнотовидних собак та іншої звірини. Виїхали ми на урочище Чечелі, що за селом Колодяжнівка, близько одинадцятої. В одну нору собака заліз, і повернувся хвилини через дві. Немає звіра. Поїхали до іншої. Запустили собаку в нору, яка мала ще 2 виходи. Хвилин через 5 почули гавкіт собаки, а це - ознака того, що в норі є звір. Ми приготували рушниці, чекаючи на лисицю. Гавкіт собаки було чути то в одному місці нори, то в іншому. Так ми чекали години зо дві. Ніякого результату. Потім гавкіт стало чути зовсім поруч, біля одного з виходів з нори. Досить довго ми стояли і слухали цей імпровізований концерт собаки без оркестру. Потім все затихло. На землю почали спускатися ранні зимові сутінки. Собачий гавкіт ніби застиг на одному місці. Створювалось враження, що пес загнав звіра у глухий кут. Почекали ми години до 18-ї, померзли і вирішили їхати додому, а назавтра повернутись та спробувати відкопати собаку. Прибувши в село, зайшли ще до одного мисливця, оскільки вже настав час нести святкову вечерю. Поділились ми враженнями від своєї пригоди. А він говорить: «Це були борсуки, і собака до ранку не доживе, задихнеться». Адже борсуки мають звичку закупорювати в норі стороннього звіра. Почувши таку новину, ми зрозуміли, що часу на роздуми не маємо і діяти потрібно дуже швидко. Повернувшись додому до старшого товариша, почали похапцем збирати наявні в господарстві ломи, лопати, паяльну лампу, сокиру, дрова. Його дружина надзвичайно здивувалась таким незрозумілим і поспішним зборам і запитала: «Хлопці, ви що, покійнику яму збираєтесь копати? А що, до ранку це не зачекає?» Довелося нам ще й викручуватись і придумувати «відмазку». І я не заїкаючись пояснив: «Розумієте, завтра Різдво, і батюшка дозволив лише поховати тіло. А копати в свято не можна, от і доведеться попрацювати сьогодні». При цьому мені довелося згрішити ще один раз, назвавши померлим одного старенького мисливця, який, до речі, потім ще прожив з десяток років. Повернулись ми на місце пригоди. Розвели багаття і, поплювавши на руки, почали копати. Перед цим виміряли приблизну глибину нори. Виявилося – близько двох метрів. Так що роботи було багато. Тим більше, що внаслідок сильних морозів земля промерзла сантиметрів на 30. Доки пройшли відрізок мерзлоти, втомилися так, що довелося перепочивати. Добре, що хоча б вечерю з собою взяли. Прокопавши вглиб близько метра, наткнулися на боковий хід в норі. Мій товариш, не дивлячись на поважний вік, швиденько схопив ліхтарик і «пірнув» в отвір. А вже через хвилину повідомив, що бачить хвіст і задні лапи величезного борсука. Далі події розвивалися, як у відомій казці про Ріпку. Я тягну за ноги друга, а він цупить за задні лапи звіра. Як тільки тварина повністю з’явилася на поверхні землі, товариш прожогом відкинув її вбік і закричав: «Стріляй!». Я навів рушницю на борсука, але стріляти не довелося. Звір навіть не поворухнувся, адже був вже мертвий. Потім із нори вискочила жива і неушкоджена наша Білка і радісно повискуючи кинулася до нас. Певно, страху вона добряче натерпілася. Ще раз залізши в нору, ми виявили, що собака вже була замурована. З одного боку борсуки заклали її соломою, з іншого лежало тіло мертвої тварини. Чи Білка його задавила, чи він вже був мертвий – ми розбиратися вже не стали. В село ми повернулися близько першої години ночі. Повернули власнику його собаку і одразу сіли за святковий стіл. І з почуттям виконаного обов’язку перехилили чарчину-другу і за свято, і за незвичайну пригоду.
Головна 
