Всього: 3485 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 0 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
Хочемо бути гарними і завжди молодо виглядати... Всі хочуть, але не всі знають як це зробити
Різне дитинство
Це стаття на складну, суперечливу тему. Всі ми любимо дітей і душі в них не чаємо. Але за цією сліпою любов'ю багато хто деколи не бачить, що таке для багатьох дітей дитинство. Сподіваюся, ви мене правильно зрозумієте. Це не якась навмисна «чорнушка», просто досвід власних спогадів. Заклик до того, щоб дорослі пригадали, що у дитинства буває й інша, «темна» сторона. І не просто пригадали, а прийняли як спонукання до дії. Пам'ятайте старий фільм Ролана Бикова «Чучело»? Багатьох він свого часу шокував, багатьох примусив замислитися. Сам Биков згодом жалкував про те, що зняв його, тому що замість того, щоб викликати співчуття в серцях дітей, він навпаки - спровокував хвилю насильства в школах. Діти нічого не зрозуміли, і замість того, щоб співчувати і співпереживати Чучелу, стали наслідувати його мучителів. Адже таке Чучело є в кожному класі… * * * Дівчинка Даша приходить у нову школу - вони з батьками переїхали в інший район. На першому ж уроці - англійської мови, від хвилювання перед незнайомим вчителем і класом вона не може видавити з себе ні слова. Вчителька замість того, щоб допомогти, просто садить її на місце. На перерві однокласники оточують Дашу. - Ти що, в тій школі мову не вчила? - Учила… - Так що ж ти двох слів зв'язати не можеш? Уїдливі зауваження і насмішки з усіх боків. Дівчинка Даша в колишній школі була відмінницею з англійської. Але тепер їй соромно про це сказати. Її цькують на кожному уроці. У результаті з п'ятірок вона з’їжджає на четвірки, потім їй ледве натягують трійку в атестаті. Вона ніколи більше не зможе говорити англійською. Ні вища освіта, ні курси, ні приватний викладач не зможуть допомогти. Мовний бар'єр залишиться у неї назавжди. Як і бар'єр звичного спілкування з оточуючими. Ось що по-справжньому страшне. Діти не в змозі усвідомити, якими можуть бути наслідки їх вчинків. Стадний інстинкт захоплює їх повністю, вони, не замислюючись, підкоряються «ватажкам» і йдуть за ними, а коли розуміють, що наробили, буває пізно. У фіналі фільму діти пишуть на дошці: «Пробач нас, Чучело!» Але цим вже нічого не виправиш. Пригадайте прекрасну книгу Уїльяма Голдінга «Повелитель мух», де він з нещадною жорстокістю розкриває спонукальні мотиви дитячої поведінки. Стати ватажком, зібрати навколо себе однодумців і цькувати слабкіших - це ж весело. А діти люблять, коли весело. Для них це - просто гра. Взагалі, це книга не для читачів зі слабкими нервами - вона жахливо правдива, але, якщо ви хочете краще зрозуміти світ дитячої душі, раджу вам прочитати її. Але, повертаючись до Даші, - про що в подібній ситуації думає вчителька, чиїм прямим професійним обов'язком є присікти цькування, допомогти дівчинці, котра відстає, викликати для бесіди батьків, з'ясувати, чому здібна раніше дитина відмовчується на уроках? Зрозуміло, що думає вчителька про що завгодно, тільки не про роботу. І не про дітей, яких їй довірили. Це - приклад її волаючої некомпетентності. Дівчинка Олена завжди сидить за задньою партою. Тиха, як мишка. З нею ніхто не дружить, вона - парія, тому що однокласники якимось чином дізналися, що батьки Олени - неблагополучні люди. Просто кажучи, алкоголіки. Олену цькують за старенький поношений одяг, вічну відсутність найнеобхіднішого - ручок, зошитів і грошей на сніданки, хоча вона в цьому не винна - грошей їй не дають батьки, які все пропивають. Олена зовсім не дурна, але соромиться виходити до дошки і відповідати, боїться слово сказати, у результаті перебивається з «двійки» на «трійку», за що її теж цькують. Спочатку їй подобалося ходити до школи, адже там можна було на цілих півдня сховатися від кошмарної обстановки вдома. Але ж однокласники не дадуть пережити їй навіть цю радість. Найстрашніше в цій історії - я дуже боюся, що вона може повторити життєвий шлях своїх батьків. Лише тому, що їй не залишили вибору. Дуже сподіваюся, що це не так. І ось тут, напевно, пряма «заслуга» батьків. Звідки діти могли знати, з якої сім'ї Олена? Вона про це ніколи не розповідає, бо їй соромно. Думаю, що з розмов дорослих у будинку. Дітвора підслуховувала, а може навіть і почули пряме: «Не дружи з нею, у неї батьки - п'яниці». І понеслося… Найцікавіше, що ці Чучела при своїй численності в класі цілком могли б об'єднатися між собою і дати таку відсіч однокласникам, що мало б не здалося. Але цього ніколи не відбудеться - їх психіка вже покалічена і зламана. Навпаки, при появі нового Чучела - жахливо непривабливого хлопчика Вови - вони прагнуть непомітно затесатися в натовп, щоб разом з ним знущатися з новачка. Куди дивляться вчителі і батьки, обов'язок яких - пояснити дітям, що не можна цькувати несхожих на них, вся вина яких тільки в цьому і полягає? Риторичне питання. Батьків це просто не хвилює. У них-то нормальні, благополучні діти, над якими ніхто не знущається. Поки що. У шкільній роздягальні у дітей пропадають гроші і речі. Вчителька в класі починає з'ясовувати, хто відповідальний за крадіжку. Ніхто, ясне діло, не признається. Бути злодієм соромно, але хтось же з них злодій (проникнення сторонніх осіб в роздягальню виключається). Раптом дівчинка Марина показує на свою однокласницю Олену, нібито одного разу застукала ту за роботою. Їй відразу вірять. Тому що Марина з «хорошої», багатої сім'ї, а Олена - з неблагополучної, убогої. Кому ще бути злодійкою, як не їй? Велика частина дітей чудово знає, що краде сама Марина. Але мовчать, адже вона - одна з негласних «королев» класу, спробуй сказати слово проти неї - і не помітиш, як сам станеш Чучелом. У Олени батьки - бізнесмени, їй купують найкрасивіші і найдорожчі речі, які служать предметом заздрості для інших. Марина - з числа «ватажків». Краде вона не по потребі - у неї є все, чого можна побажати, а з чистих пустощів. І з цих же бездумних і нещадних дитячих пустощів указує на Олену - «Ату її!» Просто щоб подивитися, як далеко ще можна зайти. А ось Олена - так, напевно могла вкрасти, адже її сім'я має потребу - такий стереотип. Обвинувачують Олену. Тепер в очах усіх вона не тільки жебрачка, але і злодійка. Більше Олена не приходить в школу. Тільки через тиждень класний керівник починає дізнаватись, чому «ця жебрачка» не йде на заняття. З'ясовується, що дівчинка намагалася накласти на себе руки. Цю історію я навіть не хочу коментувати. Байдужість дорослих у ній жахає. Так в чому ж причини дитячої жорстокості? На цю тему психологами списані томи: так, це діти, вони не здатні відрізнити хороше від поганого, вони не здатні передбачити результати своїх вчинків, вони страшенно егоцентричні. Діти наодинці один з одним деколи перетворюються на диких тварин, готових розтерзати одне одного, якщо виникне загроза їх благополуччю або владі. Вони сильніше за дорослих схильні до стадного інстинкту і легко йдуть за «ватажком». До того ж діти завжди копіюють поведінку батьків. З одного боку, діти з багатих сімей часто відчувають дефіцит уваги і любові батьків, які відкуповуються від них грошима і дорогими речами. Але ж батьківську любов не можна замінити нічим. І купити не можна. Батьки зобов'язані постійно спостерігати за дитиною, приділяти їй увагу, поважати і цікавитися її життям, інакше не помітять, як втратять її. З іншого боку, діти «випробовують світ», вони гостро відчувають відмінності соціального і матеріального положення, сприймаючи це як несправедливість - чому одним дано і дозволено більше, ніж іншим. І намагаються «відновити справедливість» доступними і зрозумілими їм способами. Часто ті, кому дозволено більше за інших, прагнуть довести одноліткам, що їм можна взагалі все. Ті ж, хто обділені в очах інших, потрапляють під обстріл. Але діти - на те й діти, щоб не відати, що творять. А що ж дорослі? В оповіданні геніального Бредбері «Дитячий майданчик» дорослий батько дивним чином знову стає дитиною, міняється з сином місцями, жертвує собою, щоб уберегти сина від дуже добре знайомих йому «радощів дитинства». І… вжахається, коли з позиції дорослої вже людини заглядає в безодню того, що там твориться. Дорослій людині починає здаватися, що вона потрапила в звіринець. А діти сприймають все оточуюче нормально - а що такого, це ж гра. Що, якби батьки могли хоча б на день помінятися місцями зі своїми дітьми, щоб зрозуміти, що там відбувається насправді? «Врешті-решт, хто сказав, що дитинство - найщасливіша пора життя? О ні, це - найстрашніший і найжорстокіший час, пора варварства, коли немає навіть поліції, щоб захистити тебе, є тільки батьки, але вони дуже зайняті собою, а їх світ чужий і незрозумілий» (Р. Бредбері, «Дитячий майданчик»). Я ні на секунду не вірю, що вчителі і батьки не помічають і не знають, що твориться у відносинах між дітьми. Не пам'ятають свого власного досвіду. О ні, вони чудово все пам'ятають, як і герой Бредбері. Але боязко вважають за краще не втручатися, зайнявши позицію страуса. Їхньому улюбленому чаду поки що ніщо і ніхто не загрожує. Його ніхто не цькує. Він-то, слава Богу, поки що не Чучело. Поки що… Післямова Люди, будь ласка, будьте чуйними і уважними до дітей! І не тільки до своїх, але і до чужих. Тому що якщо дитина одягнена, нагодована і зовні благополучна, це не завжди значить, що вона щаслива. На жаль. Діти - жахливо ранимі і одночасно жорстокі, вони грають в ігри, що закладені в них природою, але не завжди розуміють, чи дозволені такі ігри і чим вони можуть закінчитися. Вони - прекрасні і улюблені, так, але вони - діти. І лише ми, дорослі, можемо нести відповідальність за те, щоб їм було по-справжньому добре, самі вони ще не можуть про це подбати. Пригадайте своє власне дитинство…
Головна 
