* * *
Каждый день о тебе вспоминаю,
Ночью снится мне образ твой.
Что случилось со мной? Я не знаю,
Мне так грустно бывает порой.
То бывает, ночами не сплю,
Мысли в голову лезут дурные.
Что случилось со мной, не пойму,
Я как будто, сгораю отныне.
И я знаю – тебе не понять,
Почему мне на сердце так больно.
Я хочу тебя крепче обнять
И держать у груди долго-долго.
Віктор Шишацький
* * *
О, как я счастлив, будто приворожен,
Красою моря, леса, берегов.
Печаль забыв, душою не тревожен,
Я царь у этих белых облаков.
И этот миг пусть будет бесконечным,
Пусть будет вечно эта красота…
Я плыл на катере по этой чистой речке,
В глазах блестела тонкая слеза.
Віктор Шишацький
* * *
Як важко в світі жити,
Коли твоє серденько в пустоті.
Куди піти? Куди себе подіти?
Коли усе життя на самоті
Проходить, наче чорно-біла плівка...
А ти, неначе та стара домівка,
Що бур’янами обросла,
Немов казки сумна кінцівка,
Де плаче дівчинка мала
Одна у полі… Мов тополя.
А де ж поділася та воля,
Та сильна воля до життя?
Невже така сувора доля,
Що це життя, мов забуття,
Все в прірву полетіло?
Весь світ, як дзеркало криве,
Всю правду закриває…
Весь світ неначе роздирає,
А серце стогне і ридає.
Від самоти… червона пляма
І та душа, неначе рана,
Щемить і кровить щодня…
Наталія Валецька
* * *
Він вічно живий, і живі його твори,
Велика людина, художник, поет.
Йому поклоняються люди відколи,
Він в душах людських незабутній живе.
Це постать незламного й вільного духу
І сила народу, що вічно жива.
Кобзар України – Шевченко безсмертний,
Він батько для нас, ми для нього сім’я.
Віктор Шишацький
* * *
Родина велика у тебе, мій діду.
Горджуся я нею й тобою горджуся.
Родина Шишацьких не згине без сліду.
За це я, мій діду, зовсім не журюся.
Діди наші, прадіди в бою полягли,
За те, щоб колись ми щасливо жили.
Хоч ми їх, мій діду, тоді і не знали,
Вони, зараз знаєм, герої були.
І звідки Шишацьких родина з’явилась,
Ніхто це не знає і знати не буде.
Та завдяки Богу вона зародилась.
Хай через століття її знають люди.
Віктор Шишацький.
* * *
За что же им такое испытание,
За что же им такая боль в груди.
И умерло душевное понимание,
И не встречать им сладостной любви.
Ведь может, кто-то найдет свое счастье,
Но этот шанс на сотни человек.
И остальным – калекам и несчастным -
Жить с раной в сердце нужно целый век.
Война! Такая злая штука,
Не пощадит никого на пути.
Она приносит боль, печаль, разлуку,
И от нее не скрыться, не уйти.
О, сколько делает она переворотов,
И сколь жизней погубила – не считать.
Ведь может, нам расскажет это кто-то,
Но все равно, не сможем мы понять…
Ведь нас там не было, мы не терпели муки,
Мы не стекали кровью и слезой.
Не разделяли нас дороги и разлуки,
И не были засыпаны землей.
Не отрывало руки нам и ноги,
Не видели разорваны тела,
Ведь для кого ужасны эти строки,
А для кого – обычные дела…
Но там же были дороги нам люди,
Которым не судилось долго жить.
Давайте вечно мы ценить их будем
И смелостью солдат дорожить.
За тех, кто в лагерях сидел, в неволе,
За тех, кто к полю боя не дошел.
И за людей, оставшихся без доли,
Пусть горит вечно пламенный огонь.
Віктор Шишацький
* * *
Рідний край
Блакитне чисте небо,
Широкії поля.
Трава зелена в лузі
І річенька моя.
Густі ліса, діброви,
Краса земна, мов рай.
В красі цій загадковій
Купається наш край.
Співає тихо вітер,
Десь гра акордеон.
Цвітуть духмяні квіти,
Зелений стадіон.
Квітки у косах в’ються,
Гуляє дітвора.
А матері сміються,
Весела то пора.
Пташки щебечуть в полі,
Струмки дзюркочуть співом.
Заслухались тополі,
Ми лиш не чуєм слів.
П’янкий, духмяний подих,
Це казка лісова,
Лише розбудить пристрасть
Стара-стара сова…
Вода джерельна, чиста.
Вгамуєш спрагу ти.
Лише поглянь на край цей,
Ніде такого не знайти…
Земля жива, родюча,
Ріднішої нема.
Края наші квітучі,
Великі в нас жнива.
Домівка рідна наша,
Красивий небокрай.
Свята ти, земле наша,
Ти любий серцю край.
Наталія Варецька
Для тебе, кохана…
Не камінь, серце в грудях маю.
Хоч вір, хоч ні, та все одно кохаю.
І небайдужа ти мені…
Що скажеш на це мені?
Ні, зупинись, мовчи, кохана,
На небо глянь – ще зовсім рано.
Не зворуши прекрасну мить,
Не йди… бо серце защемить.
Тремтить рука, торкнутись хоче
Тебе, лебідонько моя,
А ти, немов пташина та,
Десь високо… і плачуть очі.
Уста твої, немов пелюсточки троянди,
Лиш їх я мрію цілувать,
А очі твої – сині діаманти.
Як тебе можна не кохать?!
Цить, не говори, моя голубко мила,
Дай руку ніжную свою.
Ти чуєш, птаха сизокрила,
У грудях музику мою.
Спинися, сонце, не вставай,
Залиш з коханою ще трішки.
А ти, світанку, спочивай,
Ми знайдем й у пітьмі доріжку.
Моя ти німфа неймовірна,
Скажи, що ти навік моя.
Ти добра, ніжна і чарівна,
Зігріє усмішка твоя.
Наталія Варецька
|
Головна 
