Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
Здавалось би, що у цих двох поняттях є спільного? Але насправді, вони
тісно взаємопов’язані, бо служать фундаментальною основою одне одному.
Особисто я – людина, яка належить до категорії тих, хто пов’язав своє
життя із мистецтвом. Ясна річ, що інколи приймаю участь у різних
конкурсах, на більшості з яких здобуваю перемогу. Це несе по собі
овації, оплески, славу – мить слави. Не знаю чому, але мить слави мені
нічого не дає. Навіть більше того, коли мене вітають із перемогою, то у
мене відчуття, немов мене сварять. Але все таки знаходиться більшість
тих, які шаленіють від слави. Але біда в тім, що слава триває лише
мить, яку хочеться продовжувати. І її таки продовжують, щоправда,
штучним методом. Одразу до думки приходить образ духівника. Часто
доводиться бачити як містом чи у транспорті їде чоловік, одягнений у
рясу. Кондуктору якось не зручно брати за проїзд, а на базарі навіть не
торгуються, а навіть навпаки – поступаються у ціні. Але чи правильно
це? По-перше, чи зручно самому священику ходити у побуті у такому
вбранні? А по-друге, чи добре, що він вводить ц незручне становище
людей? Так, він священик, але у межах канонів, а не самовільно
вибудуваних правил. Колись для нього був вагомий крок стати отцем, що
дало мить слави. Але її хочеться усіляко продовжувати, тому він і
ходить у цьому одязі, творячи самому собі авторитет і похвалу. Досить
непогано придумано у католиків. Коли вони виходять на люди, то одягають
чорний костюм класичного типу. Кому потрібно, той зрозуміє, що це
священнослужитель. А в нас же навпаки паплюжать та зневажають одяг. До
речі, це останнім часом набуло популярності і серед національного
вбрання. Все більшою мірою у свідомості вкорінюється мода, а повага до
будь-чого відходить на задній план. На днях одна людина сказала мені:
“Ми не цінуємо закордонне, бо не навчилися цінувати свого”. Справді, як
би ми не слухали іноземну музику, але це не викликає поцінування її
нами, адже ми зовсім не те що не поважаємо, а взагалі забули своє. Чому
забули? Бо мало працюємо над собою. Легше взяти щось, покористуватися і
знову повернути. Але ж це коштує затрат. Виходить, що мимоволі працюємо
на інших, а своє власноруч занедбуємо. Частіше навіть не тим, що
займаємось бездіяльністю, а скоріше через невірно спрямоване русло.
Якщо чогось досягли, то замість того, аби удосконалювати напрацьоване і
популізувати його у більш широкому колі, то ми все ще тримаємось за
досягнуту планку, боячись втратити її, від чого лишаємось на одному і
тому ж місці. А слава таки дає про себе знати, вимагаючи конкретних
дій, які, до речі, є. варто лише пригадати актуальну у сьогоденні
творчість Миколи Васильовича Гоголя. У його творі “Портрет” бачимо
головний образ художника – Чарткова. Доки він був бідним, то цінував
усе довкола себе, але ж коли з’явилися гроші, то цінність до всього
різко знизилась, бо усе можна було придбати. В тому числі і славу. Бачимо іще одне пояснення зневаги людьми вагомих у житті речей. Справа
у тім, що усе, що отримали через гроші, так само легко може бути
проданим, бо задля його отримання не було затрачено ніяких особливих
зусиль. Земні цінності викорінено згубними грішми, що людей, здавалось
би, задовольняє, хоча насправді часто чуємо з уст навколишніх нарікання
та невдоволення життям. В той момент рідко хто замислюється, що
насправді саме він власноруч створив у своєму серці пустоту, яка
інтенсивно дає про себе знати. Люди перестали думати не те що про
ближніх, а про самих себе. Їм хочеться, аби все давалося задарма, але ж
навіть “Царство Небесне береться силою”. Й ота сила якраз криється у
всіх наших починаннях, задумах, діях. Але скільки б ми не купили
усілякого різноманіття нині, але цим ми не спроможні купити ні
найменшої частки жаданого усіма Раю. З усим тим, слава потрібна, але
задля того, аби інші дізналися, що є такий, як ти, у якого чимало можна
навчитися, дізнатися, зрозуміти. Та ми бачимо іншу славу у всьому:
політиці, естраді, релігії, яка несе у собі принцип: “Я плачу – ти
хвали”. Найгірше, що трапляються ті, які беруться за подібну справу,
опускаючи себе на низький та примітивний рівень. Можливо, якби не було
таких людей, то інші й не вдавалися б до показовості та самослави?
Можливо, але це лише припущення, після якого кожному із нас лишається
замислитись над усіма нашими діями та вчинками. Чи не трапляється, що,
здавалось би непомітно на перший погляд, коли ми чинимо так, аби мати
власноруч створену славу, до чого вдаємося показовістю? Не так суттєвий
рівень цього, але певно кожен відчуває за собою щось подібне. Добре,
коли після цих слів прийшло усвідомлення помилковості дій, яким не буде
вороття і продовження. Тож хотілося б додати, аби ви продовжували
працювати над собою, оточенням і суспільством, відхиляючи повсякчас
думку про показовість та самославу. Ліпше нехай буде любов, яка
замінить собою будь-що.
Головна 
Це несе по собі
овації, оплески, славу – мить слави. Не знаю чому, але мить слави мені
нічого не дає. Навіть більше того, коли мене вітають із перемогою, то у
мене відчуття, немов мене сварять. Але все таки знаходиться більшість
тих, які шаленіють від слави. Але біда в тім, що слава триває лише
мить, яку хочеться продовжувати. І її таки продовжують, щоправда,
штучним методом. Одразу до думки приходить образ духівника. Часто
доводиться бачити як містом чи у транспорті їде чоловік, одягнений у
рясу. Кондуктору якось не зручно брати за проїзд, а на базарі навіть не
торгуються, а навіть навпаки – поступаються у ціні. Але чи правильно
це? По-перше, чи зручно самому священику ходити у побуті у такому
вбранні? А по-друге, чи добре, що він вводить ц незручне становище
людей? Так, він священик, але у межах канонів, а не самовільно
вибудуваних правил. Колись для нього був вагомий крок стати отцем, що
дало мить слави. Але її хочеться усіляко продовжувати, тому він і
ходить у цьому одязі, творячи самому собі авторитет і похвалу. Досить
непогано придумано у католиків. Коли вони виходять на люди, то одягають
чорний костюм класичного типу. Кому потрібно, той зрозуміє, що це
священнослужитель. А в нас же навпаки паплюжать та зневажають одяг. До
речі, це останнім часом набуло популярності і серед національного
вбрання. Все більшою мірою у свідомості вкорінюється мода, а повага до
будь-чого відходить на задній план. На днях одна людина сказала мені:
“Ми не цінуємо закордонне, бо не навчилися цінувати свого”. Справді, як
би ми не слухали іноземну музику, але це не викликає поцінування її
нами, адже ми зовсім не те що не поважаємо, а взагалі забули своє. Чому
забули? Бо мало працюємо над собою. Легше взяти щось, покористуватися і
знову повернути. Але ж це коштує затрат. Виходить, що мимоволі працюємо
на інших, а своє власноруч занедбуємо. Частіше навіть не тим, що
займаємось бездіяльністю, а скоріше через невірно спрямоване русло.
Якщо чогось досягли, то замість того, аби удосконалювати напрацьоване і
популізувати його у більш широкому колі, то ми все ще тримаємось за
досягнуту планку, боячись втратити її, від чого лишаємось на одному і
тому ж місці. А слава таки дає про себе знати, вимагаючи конкретних
дій, які, до речі, є. варто лише пригадати актуальну у сьогоденні
творчість Миколи Васильовича Гоголя. У його творі “Портрет” бачимо
головний образ художника – Чарткова. Доки він був бідним, то цінував
усе довкола себе, але ж коли з’явилися гроші, то цінність до всього
різко знизилась, бо усе можна було придбати. В тому числі і славу.
