Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
Коли прочитала статтю Володимира Плужника «Наш девіз: «А щоб ти здох!» (від 10.10.08), стало сумно. Автор статті описує життєві стосунки між людьми, порівнюючи їх з літературними героями твору «Кайдашева сім’я», і навіть робить висновки про все людство: «…складається враження, що людство не заслуговує статусу «розумного». Дуже прикро, що дописувачу довелося зустрічатися з такими людьми і жити поруч з ними. Не можу сказати про все людство, але моя сім’я (я, чоловік та донька) проживала зовсім серед інших людей. Тридцять років нашого життя минуло в селищі Геофізика, що під Полтавою, у восьмиквартирному двоповерховому будинку. Поряд з нами жили сусіди різних професій (робітники, інженери, техніки, вчителі, домогосподарки), різних національностей (українці, росіяни, білоруси), із різним рівнем освіти (початкова, середня, вища). Але всі вони мали спільну рису – з повагою та взаєморозумінням ставились одне до одного. Стосунки між мешканцями нашого будинку завжди були доброзичливі та дружні. Було у нас неписане правило – ніяких пліток. Над собою можеш кепкувати та насміхатись скільки завгодно, але про інших – табу. І коли раптом хтось у нашій присутності починав обмовляти іншого, переповідаючи про нього брудні плітки, ми одразу переводили розмову на іншу тему. Все, що нам не подобалось, ми говорили відверто, в пристойній формі, часто використовуючи жартівливий стиль. Це було не соромно, а навіть смішно. Таким чином вирішувались усі сусідські проблеми. Траплялося і в нас забивалась каналізація, проте чоловіки нашого будинку не чекали, доки приїдуть сантехніки, а самі по черзі її чистили. За тридцять років я не пам’ятаю жодної серйозної сварки серед мешканців нашого дому. Як і скрізь, були серед нас люди різних характерів, тому могли траплятись деякі непорозуміння. Та здоровий глузд завжди перемагав. Ми всі дуже любили свій будинок та піклувались про нього. Навколо садили фруктові дерева, доглядали за ними, слідкували за чистотою. В кожній квартирі були діти, майже однолітки, які ходили в один дитячий садок, потім у школу. Коли чиясь дитина поверталася зі школи, а батьки ще були на роботі, то вона могла зайти у першу-ліпшу квартиру, і її зустрічали там, як свою рідну, годували й доглядали. Дім жив, як одна велика родина. Всі дні народження та інші свята ми святкували разом біля будинку. За великим столом завжди було весело, звучала музика, співали, танцювали, розповідали веселі бувальщини. Але не тільки в радості ми були дружні. Одного разу трапилась велика біда. Тяжко захворіла наша сусідка з п’ятої квартири Оля, їй поставили діагноз: пухлина спинного мозку. Паралізувало ноги. Відвезли її в обласну лікарню на операцію. Жителі нашого будинку встановили цілодобове чергування біля лікарняного ліжка нашої Олі. Сусідка видужала і знову почала ходити. Ми всі зустрічали її з лікарні, влаштувавши для неї свято. Був й інший випадок. Занедужав з третьої квартири Михайло Іванович, із сильною кровотечею його відвезли до лікарні. Всі чоловіки нашого будинку здавали кров, щоб врятувати йому життя. Пройшли роки. І хоча ми, вийшовши на пенсію, майже всі роз’їхались, та при зустрічі один з одним радіємо, як найрідніші люди. Наша сім’я більше десяти років живе у Кобеляках по вул. Батиря. Але й тут навколо нас проживають привітні та доброзичливі люди. Раптово прийшло горе і до нашої оселі. Донька після пологів потрапила в реанімаційне відділення у тяжкому стані і тиждень була непритомна на штучному диханні. Ліки були дуже дорогі, а коли вона прийшла до тями, лікарі порекомендували підсилене харчування, яке коштувало чималі гроші. Нашої пенсії не вистачало. І тут нам на допомогу прийшли сусіди. Хто скільки міг, всі позичали на термін «коли будуть - віддасте». Дякуючи їм, наша донька отримувала повноцінне харчування і незабаром повернулася додому, де на неї чекали двоє маленьких діточок. Дякуємо добрим, душевним людям! Тож Володимиру Плужнику хочу впевнено сказати, що для більшості людей нормою поведінки є висока духовна моральність та безкорислива допомога. Але, звичайно, трапляються окремі індивіди, яких яскраво описала у своєму вірші Ліна Костенко: - Подивіться: і що воно таке? Не допоможе й двоопукла лінза. Здається, люди – все у них людське, Але душа ще з дерева не злізла.
Головна 
