Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
Прокинувшись від холоду, Вадим встав на ноги і тут же зойкнув. Права нога у дірявому черевику геть заніміла. Присівши на цементну підлогу обшарпаного підвалу, де він мешкав останні три місяці, він почав розминати її руками. Поступово біль відпустив. Вставши на обидві ноги, він трішки потупцяв на місці, щоб зігрітись і прогнати підступні дрижаки по всьому тілу. Був тільки кінець березня, а комунальники вже понизили температуру води в трубах теплоцентралі, на яких знаходилось його імпровізоване ліжко – декілька брудних ганчірок і купа старих газет, що слугували ковдрою. Попивши з пластикової пляшки води, яку він вчора набрав з крану на залізничному вокзалі, що знаходився поруч, Вадим сумно подумав: «Пора на роботу». Так звана робота полягала у перевірці сміттєвих баків на вокзалі та біля розташованих поблизу житлових багатоповерхівок, у пошуках чогось їстівного або ж скляних пляшок, – їх можна було здати і купити їжі. На вокзалі було майже безлюдно, час вранішніх «електричок» уже минув. На пероні зостались лише поодинокі пасажири, котрі чекали своїх потягів, та привокзальні торговці. Перевіривши урни біля вокзалу і не знайшовши нічого корисного, Вадим вирішив перевірити урни, що стояли на платформах. В цей час чергова по станції нудно повторювала в мікрофон: «Шановні пасажири, будьте уважні та обережні, по першій колії проводиться маневрова робота», - під це монотонне бурмотіння Вадим швиденько переліз через колію і розпочав перевіряти урни для сміття. Пройшовши майже всі, не знайшовши нічого корисного, він підійшов до останньої. І тут йому нарешті пощастило. Вона майже вся була буквально «набита» пляшками з-під пива. «Видно якась компанія довго чекала потяг», - подумав Вадим і почав швиденько перекладати їх в свою затягану сумку. Поклавши останню, він підняв голову і прямісінько перед собою побачив маленьку дівчинку. Видно вона гралася на пероні і впала з нього прямо на колію. Плачучи вона намагалася вилізти назад, але через її маленький зріст і пухку, ще зимову курточку, це в неї не виходило. Справа наближався потяг, машиніст уже побачив дитину, ввімкнув екстрене гальмування, звуковий сигнал гудів безперервно – але було зрозуміло, зупинитись він не встигне. Вадим, як був, з сумкою, кинувся до дівчинки, обхопив її вільною рукою і буквально виштовхнув на перон, потім приготувався вистрибнути сам. Але просто не встиг. Страшний удар відкинув його, як іграшкову ляльку, на декілька метрів. До місця події вже бігли працівники станційного наряду міліції та випадкові свідки. Один з них забрав нажахану дівчинку, а інший спустився до Вадима. Той уже не дихав. На заляпаному кров’ю обличчі поволі тьмяніли яскраві блакитні очі, дивлячись з німим докором в холодне березневе небо. Він лежав на спині, неприродно підігнувши ноги, з широко розкинутими руками – немовби хотів обійняти увесь цей світ, який так і не став для нього своїм. До міліціонера нарешті підійшла матір дівчинки, дебела, вгодована молодиця. З’ясувалось, що вона ходила в магазин за пивом і тепер тримала у руках відкриту пляшку. - Ви розумієте, що через вашу недбалість загинула людина, а могла загинути й ваша донька?! Погляд жінки байдуже ковзнув по знівеченому тілу Вадима, відмітивши його старий, зношений одяг: «Теж мені людина, бомж якийсь вонючий!» і тут же накинулась на доньку: «Що ж ти, скотиняка мала, так нову курточку вимазала, що ж я з нею тепер буду робити?!» І тут нерви міліціянта не витримали і він рвучко ляпнув цю самовдоволену дурепу по обличчю: «Ах ти ж с…, це не він не людина, то такі, як ти, не люди!» Обернувся до неї спиною, сплюнув і, не звертаючи уваги на невдоволені крики жінки, пішов до свого колеги, що схилився над тілом постраждалого.
Можливо комусь мої розповіді здадуться нудними, комусь нецікавими та позбавленими оптимізму. Все це можливо, але я маю надію, знайдуться й такі, кого вони не залишать байдужими, кого змусять зупинитись на мить, відкинути повсякденні турботи і замислитись над тим, хто ми і які ми. Дуже на це сподіваюсь. Зараз життя досить складне і жорстоке. Його вдало змалювала у своєму вірші Ольга Ф. («ЕХО» №15 за 10 квітня 2009 року). И если вдруг от боли захочется кричать, Никто не обернется и не протянет руку. Проще ведь чужую боль не замечать, Чем помочь хотя бы чем-то другу…. Так давайте будемо залишатись Людьми з великої літери. З усіма потрібними для справжньої людини якостями: добротою, співчуттям і взаємопідтримкою.
Головна 
